Солнце было в зените. Медный от пыли диск висел в центре белесого, нечистого неба, ублюдочная тень корчилась и топорщилась под самыми подошвами, то серая и размытая, то вдруг словно оживающая, обретающая резкость очертаний, наливающаяся чернотой и тогда особенно уродливая. Никакой дороги здесь и в помине не было -- была бугристая серо-желтая сухая глина, растрескавшаяся, убитая, твердая, как камень, и до того голая, что совершенно не понятно было, откуда здесь берется такая масса пыли.
Ветер, слава богу, дул в спину. Где-то далеко позади он засасывал в себя неисчислимые тонны гнусной раскаленной пороши и с тупым упорством волочил ее вдоль выжженного солнцем выступа, зажатого между пропастью и Желтой стеной, то выбрасывая ее крутящимся протуберанцем до самого неба, то скручивая туго в гибкие, почти кокетливые, лебединые шеи смерчей, то просто катил клубящимся валом, а потом, вдруг остервенев, швырял колючую муку в спины, в волосы, хлестал, зверея, по мокрому от пота затылку, стегал по рукам, по ушам, набивал карманы, сыпал за шиворот…
Ничего здесь не было, давно уже ничего не было. А может быть, и никогда. Солнце, глина, ветер. Только иногда пронесется, крутясь и подпрыгивая кривляющимся скоморохом, колючий скелет куста, выдранного с корнем бог знает где позади. Ни капли воды, никаких признаков жизни. И только пыль, пыль, пыль, пыль…
Время от времени глина под ногами куда-то пропадала, и начиналось сплошное каменное крошево. Здесь все было раскалено, как в аду. То справа, то слева начинали выглядывать из клубов несущейся пыли гигантские обломки скал – седые, словно мукой припорошенные. Ветер и жара придавали им самые странные и неожиданные очертания, и было страшно, что они вот так – то появляются, то вновь исчезают, как призраки, словно играют в свои каменные прятки. А щебень под ногами становился все крупнее, и вдруг россыпь кончалась, и снова под ногами звенела глина. | Сонце стояло в зеніті. Мідний від куряви диск висів у самому центрі білястого, нечистого неба, потворна тінь судомилась та наїжувалась під самими підошвами, то сіра та розмита, то раптово, ніби оживши, набуваючи чіткого контуру і наливаючись чорнотою ще більш огидна. Ніякої дороги тут і близько не було – була горбиста сіро-жовта суха глина, розтріскана, вторована, тверда, як камінь, і до того оголена, що було цілковито не зрозуміло, звідки тут береться так багато пилюки. Вітер, Богу дякувати, дув у спину. Десь далеко позаду він засмоктував у себе незліченні тонни мерзенної розпеченої пороші і з тупою завзятістю волочив її вздовж спаленого сонцем виступу, затиснутого між прірвою і Жовтою стіною, то підкидаючи її стрімким протуберанцем до самого неба, то скручуючи туго в гнучкі, майже кокетливі, лебедині шиї смерчів, то просто котив вируючим валом, а потім, враз оскаженівши, жбурляв колючу муку в спини, у волосся, шмагав, звіріючи, по змокрілій від поту потилиці, періщив по руках, по вухах, набивався у кишені, сипав за виворіт… Тут нічого не було, вже давно нічого не було. А, можливо, й ніколи. Сонце, глина, вітер. Тільки зрідка пронесеться, крутячись і підстрибуючи блазнем, деркий кістяк куща, видертий з коренем бозна-де. Ні краплини води, ніяких ознак життя. І тільки пил, пил, пил, пил… Час від часу глина під ногами кудись зникала, і починалось суцільне кам’яне кришиво. Тут все було розжарено, як у пеклі. То справа, то зліва визирали з клубів куряви, велетенські уламки скель – сиві, немов убралися в борошно. Вітер і спека придавали їм дивні та несподівані обриси, і було моторошно, що вони ось так – то з’являються, то знову зникають, ніби примари, що бавляться у кам’яні хованки. А щебінь під ногами ставав все більшим і, раптом, розсип кінчався, і знову під ногами дзвеніла глина. |